Іван Марчук – найвидатніший український художник сучасності
У фарбах виміряне диво,
На світу вічному рядні,
Відбилося громами долі
У Марчука на полотні
Володимир Науменко
Митець, чиє ім’я віднесене до сотні геніїв людства та чия творчість вже понад півстоліття збурює свідомість глядачів, перетворює дилетантів на шанувальників мистецтва, а мистецтвознавців – у мовчазних спостерігачів.
Де б не жив Іван Марчук, у своїх гіперреалістичних полотнах він відтворював краєвиди рідної землі. Різних катаклізмів на його полотнах більш ніж досить: залишені, опустіли гнізда, обірвані струни, передчуття навподіб чорнобильських .
Іван Степанович Марчук народився в Москалівці (село Лановецького району, Тернопільської області) в родині відомого на всю округу ткача. З дитинства він любить згадувати, як його батько вправно розв’язував складні задачки з арифметики й майстерно плів взуття з соломи, а сам він читав сусідам при світлі лампадки газету «Правда». Але найбільше запам’яталася самобутня краса простих речей – полів, лісів, неба, сонця, з яких потім народжувалися його пейзажі.
Закінчивши сім класів освітньої школи, Іван Марчук вступив до художнього училища, а потім - до Львівського інституту прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділ декоративного розпису, де навчався протягом 1951 – 1956 років. Після служби в армії продовжував навчання на відділі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 року.
Там навчали здебільшого азів соцреалізму, що було очікувано, але сумно. Оскільки крокувати в ногу з художнім стандартом усе одно не виходило, одного разу Іван вирішив для себе робити тільки те, що схоче. А хотілося недозволеного – самовираження. Забути все, чого навчали, писати не за законами класичного живопису, а взагалі по-своєму, себе!
Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві. Зокрема пльонтанизму, це – назва, яку митець жартома дав своєму стилю. Від слів «плести», «пльонтати» картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Стиль майстра справді не піддається жодним хитромудрим класифікаціям. Нетворчим людям важко зрозуміти його, навіть неможливо. Є у нього все пейзажі, портрети, наїв. «ню», щось узагалі казкове…Грандіозний цикл абстрактних робіт… Усе це неможливо сплутати з роботами інших митців. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню у власній державі, Україні.
Людина неймовірної стійкості. Тільки він міг вистояти у багаторічній ізоляції за радянщини, а потім дванадцять років проживав на чужині (Австралія, Канада, Америка), «Без язика», без мистецького оточення, без друзів і відданих приятелів. Він п’янив себе роботою і це рятувало його від зневіри, від надлому, від провалів у п’янство і депресію, від чого страждають більшість його колег – художників.
Сьогодні для нього немає батьківщини – є болісна, виснажена прив’язаність до місця. Він шкодує, що повернувся .Йому обіцяли визнання, пошану… До Спілки художників його прийняли без …нього. Заслуженим художником України став, маючи 60, коли народні вже забувають, що вони народні. Звання лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка пошанований із третьої спроби. При цьому британська газета The Daily Telegraph внесла його до списку ста геніїв сучасності (72 – ге місце). А Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу.
У 2005 році Президент України Віктор Ющенко обіцяв створити всесвітньовідомому художникові музей його картин на Андріївському узвозі в Києві. Було навіть закладено капсулу на місці майбутньої споруди, але керівні особи , які роздають обіцянки, змінилися і тепер про художника згадують лише зрідка. Київрада забрала землю, віддану під будівництво багатофункціонального культурного центру «Музей художника Івана Марчука». Чиновники говорять, що відомий митець не виконував умов договору. У квітні 2021 року під час сесії Київради, депутати проголосували за розірвання договору оренди.
Мова йде про дві суміжні земельні ділянки в центрі Києва загальною площею 0.8 га, віддані ТОВ «Виставковий центр – музей художника Івана Марчука». Договір про оренду датується 2010 роком. Це земля на площі Михайлівській,1 у Подільському та Шевченківському районах.
Термін оренди за договором закінчувався тільки у 2035 році. Марчук неодноразово звертався до Київради щодо зменшення розміру орендної плати. Зокрема, у зв’язку з неможливістю розпочати будівництво музейного комплексу, тривалим погодженням дозвільної документації, зростанням вартості робіт тощо.
Проте, у червні 2020 року Господарський суд Києва ухвалив рішення про стягнення понад 5 млн гривень з ТОВ «Виставковий центр – музей художника Івана Марчука» на користь Київської міської ради за несплату оренди земельної ділянки.
Місто пропонувало Марчуку створити музей за міський кошт. Ця ініціатива з’явилася після того, як було введено мораторій на будівництво в буферних зонах «Софія Київська» та « Києво – Печерської Лаври». Фактично це стало офіційною забороною будівництва приватної будівлі, де у тому числі, мав знаходитись музей Івана Марчука.
А за тернополян, земляків, не соромно. Десятки робіт Івана Марчука у тернопільських художньому і краєзнавчому музеях, у приміщенні обласного архіву.
Перший музей художникові створили його земляки у його рідному селі Москалівка 2010 року, де крім картин – студентська чаша, пензлі, палітра, джинси, об які витирав руки. На його відкриті був і сам І. Марчук. А ще бронзова пам’ять на Алеї слави Тернополя, обласна премія І. Марчука для художніх шкіл Тернополя, статус почесного громадянина м. Тернополя .
Він бажаний на рідній Тернопільщині. Побував у багатьох містах де прихильники зустрічають його з любов’ю і захопленням. На Кременеччині побував на запрошення художників Кременця. Зустрічався з ними та студентами ТОГПІ ім. Тараса Шевченка, поціновувачами його мистецтва, розповідав про свої картини. Не скаржився ні на що, розповідав про свої плани на майбутнє.
«Для мене мистецтво – це життя і одкровення. Іншшої альтернативи нема. Й водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І нікуди не дінишся.» І. Марчук
Тетяна Тернова
Науковий співробітник музею.
